Поруч з тобою було добре, але мені пора йти. Як би сильно мені не хотілося, ти не міг стати моїм назавжди. Ти надто довго жив в моєму серці, але прийшов час відкрити себе для чогось кращого.
Я так сильно хотіла стати твоїм будинком, але ти бачив у мені лише тимчасовий притулок. Для тебе я була немов метелик на узбіччі, зупинка, де завжди тепло і комфортно, місце, де ти можеш відпочити і отримати відсутню любов.
Я любила і дбала про тебе до тих пір, поки не перестала впізнавати власне відображення в дзеркалі.
Сама того не усвідомлюючи, повільно втрачала себе, повністю розчиняючись в тобі, хоча ти був всього лише гостем в моєму житті, готовим покинути цю гавань в будь-яку хвилину.
Я закохалася в красу твоїх бурхливих припливів, але з часом почала тонути в цих хвилях. Якби ти любив мене по-справжньому, то не дозволив би замерзати в твоїх арктичних водах. Ти б ніколи не відпустив мою руку, коли я потопала в тобі. Якби ти тільки обернувся і подивився на всі ті руйнування, причиною яких став.
Ти залишив мене задихатися від любові, якої, як мені здавалося, я завжди хотіла.
Поступово вчуся любити себе, намагаючись оправитися від розбитих вщент надій. Реальність достукалася до мого розуму і показала, що прийшов час перестати бажати і молитися, щоб ти подарував мені цілий світ.
Як би відчайдушно не хотіла втримати тебе, я ніколи б не досягла по-справжньому взаємних почуттів. Любов – це не загадка, яка потребує вирішення. Вона або є, або її немає.
