Валентина знала, що сковорідка – це чудова річ. Повна – годує, порожня – виховує. От вона і вирішила перевиховати свого чоловіка. Одне її тільки радувало, що він на другому році їхнього шлюбу себе проявив, а не через років так двадцять.
Валентина на кухні смажила чоловікові на сніданок яєчню з шинкою.
— З якого дива ти звинувачуєш мене? – запитала Валентина. — Що б не сталося поганого в нашій сімʼї, винна завжди тільки я! Чому?
Віктор, чекаючи сніданку, сидів за столом і ліниво жував хліб із сіллю та гірчицею.
— А найбільше мене вражає, — продовжувала Валентина, — що коли ти робиш якийсь гидкий, низький, бридкий вчинок, то анітрохи про це не переживаєш. Ти не відчуваєш жодного сорому. Чому?
— Бо коли в домі добре — то заслуга чоловіка, — похмуро відповів він. — А якщо погано, то в цьому винна лише дружина. І вистачить про це. Ти сама у всьому винна. Ти мене довела до такого стану. Якби не ти і твої погляди на життя, то нічого такого не було б. Так що… звинувачувати у всьому можеш тільки себе.
Але ж Валентина так не думала.
— І хто ж тобі це сказав? — спитала вона. — Хто ця недалека людина?
— Мій тато сказав, — гордо відповів Віктор.
— Щось на кшталт цього я й передбачала, — задумливо промовила Валентина. — А чи давно він тобі це сказав?
— Років півтора тому. Коли я повідомив батькові, що збираюся на тобі одружитися, ми з ним про все поговорили. То була довга, серйозна розмова батька з сином. Спочатку тато намагався відмовити мене одружитися, бо ти йому одразу не сподобалася. А коли батько зрозумів, що це не вдасться, бо я люблю тебе, він мені все про вас і розповів.
— Про кого про нас? І що розповів?
— Про дружин, — відповів Віктор. — Про те, як милі та славні дівчата-наречені перетворюються на чудовиськ. Про вашу хитрість і жадібність. Про те, як ви непомітно підкоряєте собі чоловіків.
Але тільки зі мною тобі не пощастило. Зі мною в тебе цей фокус не вийде. Дякую моєму дорогому татові. Вчасно мозок мені прочистив. А інакше я б зі своєю любов’ю до тебе вже точно якимось жалюгідним підкаблучником став.
— А твій батько, звісно, не підкаблучник?
— Так, звичайно.
— І в нього теж у всьому, що є поганого d домі, винна твоя мама? – запитала Валентина. — А всьому хорошому причина тільки він?
— Тому що так і є, — відповів Віктор. – Таке життя. І тобі доведеться це визнати. Якщо, звичайно, ти любиш мене і хочеш, щоб ми жили разом довго та щасливо. І у нашій сімʼї буде саме так. Якщо що, то ти й винна у всьому поганому. І не сперечайся. А краще подумай над тим, як багато вже зараз хорошого є в нашому житті і що все це зроблено мною.
— Не збираюся я думати над всякою нісенітницею. І що означає не сперечайся?
— А те й означає, — не витримав і закричав Віктор. – рот закрий свій і мовчи. І радуйся тому, що є.
— Чому я маю мовчати і радіти?
— Бо я так хочу.
— А якщо я не погоджуюся з тим, що ти кажеш?
— Та мені начхати, — закричав Віктор, — згодна ти чи ні. Сказав, закрий, значить закрий.
– А то що?
Віктор стиснув кулаки і сильно вдарив ними по столу, за яким сидів і чекав, коли Валентина подасть йому сніданок. Але вона не поспішала годувати чоловіка.
— Думаєш, ти такий сильний? — спитала вона.
— Валентино, припини.
— Думаєш, якщо колись боксом займався, щодня в спортивний зал ходиш, то всі мусять тебе боятися?
— З вогнем граєш, Валентино.
— Я граю з вогнем? — не витримала і теж почала кричати Валентина. — Він вештається невідомо де, невідомо де ночує, а я з вогнем граю?
— Ти сама винна, що так сталося, — відповів Віктор. — приділяла б мені більше уваги, я б завжди ночував удома!
– Що? – здивувалася Валентина. — Це я тобі не приділяла уваги?
– Так! – знову перейшов на крик Віктор. — А якщо щось не подобається, можеш валити з моєї квартири на всі чотири боки. Обійдусь.
Приготувати собі яєчню чи випрати я і без тебе можу. Невелика складність. А для всього іншого кращу за тебе знайду. Забирай свою дитину та йди на чотири сторони. Хоч висплюсь нормально. А то все кричить та кричить. Це ти винна, що твоя дитина постійно кричить.
— Сам вали з моєї квартири, — закричала Валентина, — на всі чотири боки.
– Що?
– То! Вона така сама твоя, як і моя. Забув? Ми її разом зняли. І я можу запросто оплачувати її без тебе. Так що забирай свою дитину, яка репетує, і дмухай до свого тата. Адже він у тебе такий класний. От і живи з ним. Можете тоді хоч щодня вести довгі та серйозні розмови про те, які ви круті мужики.
Цікаво, кого тоді звинувачуватимете, що дитина плаче? Ах так! Як я забула! Адже у вас там є твоя мама. Вона і буде у всьому винна. Правильно?
— Ще одне слово, Валентино, і все, — злісно сказав Віктор, — моє терпіння не безмежне.
— Та я тобі не одне, а сто слів скажу, — відповіла Валентина, — скажу стільки, скільки захочу. І мені начхати на твого тата і на те, чого він тебе вчив. Тому що обидва ви осли.
— Ну, от і все, Валентино, — тихо сказав Віктор, — ти догралася.
Він стиснув кулаки, підвівся з табуретки і вже хотів зробити крок у бік Валентини, як раптом зрозумів, що зараз слід швидко пригнутися.
Гаряча сковорідка, на якій уже підгоряла яєчня з шинкою, зі свистом пролетіла над його головою і врізалася в кавомашикну, що стояла за його спиною. Яку розбила вщент.
— Ти ж могла попасти в мене! — злякано промовив Віктор. – Зовсім здуріла?
— Ще не зовсім, — відповіла Валентина. — А зробиш хоч крок у мій бік і наступною полетить ця каструля. Отоді буде зовсім. Сядь на місце!
Віктор з повагою подивився на величезну каструлю, де варився холодець, і сів на місце.
— Повторюю запитання, — спокійно відповіла Валентина. — з якого дива ти завжди звинувачуєш мене? Що б не сталося поганого в нашій сімʼї, винна завжди тільки я! Чому?
Віктор мовчки знизав плечима і жалюгідна посмішка з’явилася на його обличчі.
Валентина підняла сковорідку з підлоги, вимила її та знову поставила на плиту.
— Яєчню з шинкою? — спитала вона.
Віктор мовчки кивнув головою.
Валентина дістала з холодильника олію, яйця, шинку і взяла до рук величезний ніж, яким зазвичай різали кавун.
— Чому ти мовчиш, Вікторе? — спитала вона. — Я ж запитала тебе. Чи не знаєш, що відповісти? Тоді я тобі скажу. Тому що ти рано одружився. Ти ще дитина. Отже, безсовісний егоїст. Таких, як ти, у народі називають інфантильними. Не згоден?
Віктор знову глянув на каструлю, на ножик у руках Валентини, на сковорідку, що розжарювалася на плиті.
— Згоден, – відповів він.
— Тому ми зараз зробимо ось що, — сказала Валентина. – Я тебе нагодую, допоможу зібрати тобі твої речі і ти підеш.
— Тобто? Як піду? Чому?
— Ми з тобою розлучаємося. Таких як ти важко виправити. Таке відбувається, тільки коли чоловік дорослішає. І то не з усіма. А чекати, коли ти подорослішаєш, сподіватись, що ти станеш іншим, і терпіти твої інфантильні витівки я не бажаю. Раптом наступного разу ти не встигнеш ухилитися від сковорідки? А сідати через тебе до в’язниці я не хочу.
Але на суді під час розлучення ти сміливо можеш говорити, що наша сім’я розпалася через мене, і в цьому саме я й винна. Я сперечатися не буду.
