— Ти стала черствою, — сказав він, вкладаючи до валізи свою білизну та шкарпетки, — і грубою, — додав.
Вона сиділа в кріслі, відкинувшись на спинку та високо піднявши підборіддя. Тоненька ніжка елегантно лежала на іншій нозі. Їй зовсім не хотілося ніяких сцен, тож вона просто погодилася з ним, сказавши:
— Так.
Він настільки не очікував такого від неї, що на мить навіть спинився, глянувши на неї спідлоба.
— Ти ж була зовсім не такою.
Вона криво всміхнулася й тільки хмикнула у відповідь.
Остання блискавка на валізі вже була застебнута. Він обернувся перед виходом, мов у фільмі. Було помітно, що чоловік щось хотів сказати.
Жінка підвелася й сухо мовила, перериваючи його одним поглядом:
— Бувай. Тобі час, бо я йтиму з дому. Ти ж ключі залишив?
— Так, — здавленим голосом мовив він і вийшов.
В порожній кімнаті голосно зацокав настінний годинник у формі серця. Його звук ставав ще гучнішим, тенькаючи в неї десь під грудьми. Він висить на цій стіні цілих 15 років — від дня їхнього весілля. Хтось подарував його молодій родині. Хоча, кажуть, що дарувати годинник — погана прикмета.
— О, це, певно, через нього все так вийшло, — гірко пожартувала в своїй голові жінка.
15 років. Немало. Він, дійсно, мав рацію. Вона ніколи не була такою, як зараз. Дівчиною вона була подібна метеликові — яскрава, легка, непосидюча, ніжна, тендітна. Тоді її майбутній чоловік вхопив Бога за бороду, але, певно, так і не зумів до кінця осягнути цього факту. А згодом навіть почав переконувати її у зворотному — не так приготувала, не ідеально прибрала (після нього ж)… Далі — гірше. Народилася донька, додалася ціла купа (що там купа! Гора!) нових обов’язків, потреб та клопотів.
Від цього всього «божевілля» йому дедалі частіше хотілося втекти — затриматися на роботі, заїхати до друга… Бо ж про що з нею говорити? Про підгузки?
Знову жалив її холодними словами-стрілами — «щось занехаяла себе, а он Алла, мов і не народжувала — шикарну фігуру має».
Скільки вона пролила сліз! Іноді хотілося втопити його в цих сльозах, розбити громом своїх емоцій. А згодом в якийсь момент думала, що, справді, треба згадати, що вона — жінка. Дивилася на втомлену тінь свого лиця в дзеркалі й вищипувала брови, приміряла колись красивий одяг, але він тепер обтягував чималенький живіт, що зостався нагадуванням пологів. Брала себе в руки — робила фізичні вправи, не їла після шостої ( та й взагалі не дуже їла). Починала худнути. Раділа, трохи оживала, маленькими, але впевненими кроками відновлювала віру в себе, мов фенікса з попелу. Хотіла компліментів! Як хотіла компліментів від нього!!! Щоб знову дивився, як раніше, щоб милувався, захоплювався, пишався!.. Але він довго, здавалося, не помічав. Доки одного разу мовив:
— Ти чи їж краще… Я не знаю. Бо щось така вже стала, мов дошка. І взятись немає за що!..
Вона стрімко набрала після того жахливого вечора. Багато. Більше, ніж за період вагітності. Тепер вже не для нього. В неї просто опустилися руки, й вона впала в своїх очах на максимум. Десь таки на рівень славнозвісного плінтуса.
А потім було безгрішшя. Дитячі виплати — на дитину й на себе. А в нього треба було випросити на будь-яку дрібницю. Капронові колготки були розкішшю, бо ж «нащо вони тобі? В тебе повно штанів. Та й куди ти ходитимеш?»
Одного разу на вулиці їй тицьнули до рук каталог. Звичайнісінький глянцевий з косметикою та одягом. Вдома вона гортала його та з відчуттям максимальних заздрощів дивилася на красивих струнких, доглянутих моделей. Які гордим поглядом, здавалося, дивилися їй в самісіньку душу.
Вона глянула на дату журнальчика — він вже був недійсний. Але до нього степлером було прикріплено папірець з рекламкою. В ній пропонувалося стати консультантом цієї косметичної фірми та отримувати до 30% доходу від суми продажів. Не скористатися можливістю було гріх. Зовсім скоро вона вже була зареєстрована, успішно набивала собі клієнтську базу. У неї почала знову з’являтися самоповага. Це був старт. Невпевнений. Найнижча сходинка, але сходинка. Вона отримувала маленькі, але власні, кошти (тепер могла собі дозволити колготи), а ще брала на рахунок своєї зарплатні косметику та парфуми. О, як вона любила розглядати пляшечки, сто разів нюхати й наносити аромат на зап’ястя, шию, волосся.
Він дивився, як вона розбирає посилку із замовленнями, єхидно казав: «Ой, погляньте-но, прямо бізнес-леді!» В цей час донечка ляпнула його маленькою долонькою по обличчю. Вона подумала: «Дякую, сонечко».
Щороку відбувалися якісь зміни. В її справах — в позитивний бік, а в їхніх з чоловіком стосунках — в гірший.
Якось їй стало відомо, що він зраджує її. Давно. В той момент здалося, що її душа за секунду перетворилася в крижану брилу, впала й розбилася. На друзки. Маленькі такі. Хоч би й хотів — не збереш в початкову форму. Довелося їй ліпити все докупи, як уміла. А тоді — «ти такою не була».
Звісно ж…
Далі жили, аби жити. Наче разом. Наче пробачила. Наче не гуляє. Наче все, як у всіх. А як інакше? Буває інакше?
Йшли роки. Вона ставала успішною. Семимильними кроками йшла до поставлених цілей. Стала нарешті остаточно впевненою в собі. Іноді в моменти слабкості навіть дивувалася, як змогла так піднятися з колін. А він… Він просто жив на одній з нею території. Часто пив, потихеньку деградував. Нічим не цікавився. Все гірше виглядав.
Одного вечора, після дуже складного, але важливого дня, вона сиділа в кріслі з келихом сухого й відчувала себе переможцем. Збувалося все, до чого вона так прагнула, куди йшла. Побудувала величезну сильну команду в мережевому бізнесі, має пасивний дохід. Великий дохід. А за тиждень їде на Мальдіви за рахунок компанії. Чого ще бажати?
Почула, що біля вхідних дверей щось відбувається. Підійшла, прислухалася. Її «щастя» не могло втрапити ключем у шпарину. Відчинила. Безконтрольне тіло впало в передпокій. Зачинила двері, подивилася на нього. Шкода. Його? Ні. Ніхто не змушує так пити. Себе? Себе не можна жаліти — за стільки років цей складний урок вона таки засвоїла. Часу шкода. Витраченого на казна-що.
Наступного дня вона сиділа в кріслі, відкинувшись на спинку, з гордо піднятим підборіддям, а він збирав речі й казав, що вона стала черствою.
Авторка: Ніна Пічка
