Уявіть іноземця, який вирішив вивчити нову мову. Купив підручник, завантажив застосунок, налаштувався. Перший тиждень – ентузіазм. Другий – сумніви. Третій – він закриває книжку й шукає у Google “чи це нормально, що нічого не зрозуміло”. А все тому, що мови бувають дуже різні. Одну можна освоїти за рік, якщо вчити кожен день. Іншу – за десять, і то якщо пощастить. Лінгвісти давно склали свої рейтинги найскладніших мов світу, і там є цікаві несподіванки. Зокрема одна, яка стосується нас напряму. Бо українська у цих списках з’являється чи не частіше, ніж ми звикли думати. У статті – три мови, від яких хапаються за голову навіть професійні поліглоти. І чому.
Як взагалі визначають, що мова “складна”
Складність мови – поняття відносне. Для японця китайська не така страшна, як для англійця. А українцю набагато легше дається польська, ніж в’єтнамська. Тому лінгвісти давно домовилися оцінювати мови з позиції англомовних як найбільш універсальної точки відліку.
Найвідоміший рейтинг складає американський Інститут дипломатичної служби (FSI). Вони ділять мови на категорії – від найлегших, які можна вивчити за 600 годин, до найскладніших, на які треба понад 2200 годин занять.
Враховують алфавіт, граматику, фонетику, кількість винятків, наголоси, тони. А ще наскільки мова схожа на ту, яку людина вже знає. Бо, що більше відмінностей, то довша дорога.
Китайська – мова, у якій страшно дихнути не так
Китайську стабільно ставлять на перше місце в більшості рейтингів складності. І не дарма. Тут проблеми починаються одразу, з першого ж уроку.
Усе впирається в:
- Тони. В китайській чотири основні тони, і одне й те саме “ма” може означати “маму”, “коня” або “лаятися” – залежно від інтонації. Помилився тоном, сказав зовсім інше.
- Ієрогліфи. Алфавіту немає. Замість літер близько 50 000 символів, з яких для базової грамотності треба знати щонайменше 3000.
- Жодної підказки в написанні. Подивившись на ієрогліф, ви не зрозумієте, як він читається. Його треба просто знати.
- Граматику. Вона “оманливо проста”. Здається легкою, але саме це й заплутує. Бо все тримається на контексті й порядку слів.
Носій англійської, витрачає на вивчення китайської близько 2200 годин занять. Це майже два роки. І це лише до робочого рівня.
Арабська – мова, де навіть літери міняють форму
Арабська – друга у світовому рейтингу складності, і часто вона стоїть поруч із китайською. Тільки складнощі тут зовсім інші. Якщо в китайській лякають тони й ієрогліфи, то в арабській лякає сам підхід до письма й вимови.
Найбільші виклики:
- Письмо справа наліво. Уже на цьому етапі мозок переучується читати й писати у зворотному напрямку.
- Літери, які змінюють форму. Кожна літера виглядає по-різному залежно від того, на початку, всередині чи в кінці слова вона стоїть.
- Голосні часто не пишуться. Текст треба “домислити”, спираючись на контекст. Уявіть, що в українській ви читаєте “крсв” і маєте здогадатися – це “красива”, “крісло” чи “корисний”.
- Десятки діалектів. Літературна арабська – це одне. А в Каїрі, Марокко чи Дамаску говорять зовсім інакше. І домовитися між собою носіям не завжди легко.
А ще у деяких словах із трьох літер ховається понад 50 значень. І зрозуміти, що мається на увазі, можна тільки з контексту.
Українська – мова, від якої очі на лоба лізуть навіть у слов’ян
А тепер про нашу. Українська регулярно потрапляє у списки найскладніших мов світу. І це не патріотичне перебільшення, а оцінка лінгвістів. Її ставлять в одну категорію з польською, чеською, угорською, а часом і вище за них. Бо в українській складнощі ховаються майже на кожному рівні.
Іноземцеві доводиться боротися одразу з кількома речами:
- Сім відмінків. Кожне слово змінює форму залежно від ролі в реченні. Іноземець вивчає одне “мама”, а отримує сім різних варіантів.
- Три роди та чотири дієвідміни. Кожне дієслово має свої правила, до яких додається ще й список винятків.
- Наголос, який гуляє. “Замок” і “замок” – два різні слова. І таких прикладів сотні.
- Чергування звуків. “Нога – на нозі – без ноги – ніжка”. Логіка є, але для іноземця це просто пекло.
- Лексичне багатство. Є слова, які неможливо перекласти одним словом. “Тужити”, “затишок”, “нівроку”, “жура”, “манівці”, “дзуськи” – кожне з них тягне за собою цілу історію.
І це навіть без згадки про діалекти, фразеологізми та слова, які знають хіба бабусі в селах. Українська – це мова, у якій можна жити все життя і все одно відкривати щось нове. Тому й складна. І тому й цінна.
Складність мови – це завжди про її глибину. Що багатша мова, то більше в ній правил, винятків і несподіванок. Тому наступного разу, коли почуєте, що українська “занадто складна”, знайте – це найкращий комплімент, який тільки можна їй зробити.
