Я хочу, щоб жінки були сильними… Не настільки, щоб тягати мішки на спині. Ні… А щоб вони могли закрити двері перед носом людини, яка не приносить їм радість… Щоб не давали себе образити, були самодостатніми, цільними і переповнені повагою до себе… Щоб вони не боялися самотності, щоб вони любили себе так сильно, що не дозволяли нікому принижувати… Щоб вони доглядали за собою ззовні, ставали багатшими всередині і перестали вважати найсильнішим болем — нерозділену любов, а метою всього життя — вискочити заміж.
Щоб вони не були тим, що можна описати і підкоригувати.
А просто Дихали. Дихали на всю силу і глибину… Просто Дихали…
І я знаю по собі, що іноді треба пройти через страшний і великий біль, щоб усвідомити, що його ти створюєш сама. Провести себе колами пекла і дійти туди, де все сходиться і усвідомити істинність моменту. Де приходить цінність всього досвіду і пройденого шляху. Де проростають паростки прийняття та любові до себе.
І знову треба вчитися ходити, чути, відчувати і мислити. Все заново. Навіть їсти вчитися заново. Інакше. Якісно інакше.
І я вдячна. Безмежно вдячна за весь біль, який пройшла. Живучи Тією Собою, Яка є Зараз і кожна мить інша.
За можливість усвідомлювати і відчувати Вдих і Видих. За ритми життя в собі.
За Силу Бути Собою Справжньою. Створеною і народженою самою собою. За Ніжність Пісні Життя. За Цілісність Світла і Тіні.
За Себе Таку…
Дякую.
Жива і Неідеальна Шура
Бригида Олександра
