Мужики! Хто ще не народжував, обов’язково спробуйте. Незабутні відчуття… Як стрибок з парашутом, тільки – «без».
Я робив це чотири рази, і не надоїло. Щоразу новий подив і свіжа непритомність.
Скільки часу не готуйся, які курси не відвідуй, а при слові «почалося» у тебе раптово виявляється матка, і ти починаєш народжувати.
Дружина стоїть перед тобою – вимита і надушена, а ти перед нею – блідий і задиханий.
«Дихай! – каже тобі дружина. – Дихай!»
І ти робиш, як вчили: вдихаєш носом, животом, діафрагмою, а кисню – все немає. Спазм в кишках – є, муть в очах – теж, а груди твої ходять вхолосту.
«Прокинься! – б’є тебе по щоках дружина. – Це я тут народжую!»
Але ти вже перехопив пальму першості, і повертати її не маєш наміру.
«Народжуєш ?!» – мотаєш ти головою в подиві, бо все, до чого тебе готували, все, про що з тобою тисячу разів говорили, стерлось начисто, і ти на смерть приголомшений неймовірною для тебе звісткою.
«Як народжуєш?!! Чому?!»
«Та тому що у мене пере-е-е-ейми!» – стогне дружина, і для переконливості одну з них демонструє, хапаючи тебе за руку і спотворюючи обличчя гримасою болю…
Твоє обличчя кривиться! Оскільки, під її хваткою, твої пальці хрумтять і кришаться, як картопляні чіпси.
«А-а-а!» – звиваєшся ти. І коли перейми з хваткою слабшають, берешся кричати: «Швидше! Поїхали!». І кидатися: «Де ключі?!… Де сумка?!… Де документи?!»
«Спокійно, – буденно каже тобі дружина, подаючи ключі, сумку і документи. – Спокійно!».
А ти волаєш: «Це ти – спокійно!! Не смій панікувати!!!»
І панікуєш сам.
Летиш до машини, гублячи по дорозі ключі, сумку і документи. Зупиняєшся, щоб все це підібрати. Знову летиш, закидаєш усе в багажник, зачиняєш, і під стогін дружини: «Там же ключі!», знову корчишся, тому що її наздогнала чергова перейма, і твої пальці знову хрумтять і кришаться.
Потім, з божевільним поглядом, починаєш кидатися по двору в пошуку каменю, не слухаючи, що кричить тобі дружина, і знайшовши, замахуєшся каменюкою над склом…
«У мене другі! Ось, візьми мої!» – вириває у тебе дружина каменюгу за секунду до удару, і тицяє в твою пику ключами, які ти береш, і ви, нарешті їдете…
Але чомусь задом. Трощачи сміттєві баки і паркан сусіда.
«Клянуся, я включив передню!» – кричиш ти, а дружина, закусивши губу і втупившись в підлокітник, шипить тобі Гагарінське: «По-о-о-о-оїхали!». І ти рушаєш!..
«На дорогу дивися!… На дорогу!» – крізь стогін благає тебе дружина, а ти дивишся на неї, проскакуючи якісь світлофори, перетинаючи лінії, минаючи перехрестя. І коли ви доїжджаєте до лікарні, у тебе відходять води!…
«Води! – кричиш ти. – Води!», І з мокрими штанами мчиш до приймальні за каталкою, де тебе підхоплюють чиїсь руки, саджають, і подають тобі, коли ти відбиваєшся, води.
«Не водИ, а вОди!» – тицяєш ти пальцем у бік входу, але тебе вже везуть, бо з таким обличчям і з такими штанами, говорити з тобою нема про що.
Коли ж ситуація, в кінці кінців, прояснюється, і ти, зірвавши з обличчя кисневу маску, вбігаєш в пологове відділення, над дружиною вже щосили мерехтять вогники, гудуть монітори, і лікар оголошує тобі з-під зеленої маски: «Шість пальців!».
«Шість пальців?!! – ахаешь ти, тому що не можеш уявити шестипалої дитини. – Як шість пальців?!! Чому шість пальців?!!».
І тебе саджають біля дружини, і вона бере тебе за руку, і ти миттєво забуваєш про шість, і починаєш думати про своїх п’ять. Точніше вже про чотири… ні, про три… про два-а-а-а! – тому що перейма нескінченно дооооооовга!!!
І дружина голосом ожилого демона говорить в твоє вухо на латині: «Епі-ду-ра-а-а-а-а-аль!». І тобі роблять «епідураль».
Ну, тобто, як роблять – одного погляду на голку тобі досить, щоб вона наскрізь пронизала весь твій спинний мозок, дотяглася до мозочка, вимкнула в ньому світло, і ти знайшов себе лежачим на кушетці з нашатирем і розквашеним носом.
«Вісім дев’ять!» – звучить над тобою відлік рефері, і на рахунок «Десять!» – ти виходиш з нокауту. Встаєш, береш стійку, прикриваючи обличчя руками, і чуєш: «Повне розкриття! Тужтеся!». І починаєш ту-у-у-жи-тися-я-я!..
У тебе раптом виявляються дуже рухливі кістки малого таза. І вони розступ-а-а-ються!.. Ти прям відчуваєш, як в тобі відбувається ця дивовижна рокіровка, коли все, що зовні, несподівано втягується всередину, а все, що всередині, нестримно повзе назовні.
«Дави-и-и! – кричить тобі акушерка. – Дав-и-и!»
І ти би радий не тиснути, але не можеш. Воно йде саме, оскільки ти вже в фазі потуг. «А-а-а-а!» – волає тобі в обличчя дружина. «А-а-а-а!» – кричиш їй ти. І лікар оголошує вам «головку».
«Ось, і головка!» – каже він, запрошуючи тебе заглянути. І ти заглядаєш…
А там НЕ головка. Там волосатий м’яч, бог знає яким чином потрапив в… Ти навіть не знаєш, як тепер це називати, тому що ЦЕЙ предмет бачиш вперше, і від побаченого у тебе не тільки нутрощі, а й очі вилазять, до чортової матері!
«Що це?!!!» – тягнеш ти ватку з нашатирем до розквашеного носа, і дружина, в жаху, притягує тебе за барки до себе.
«Що там?! Що там таке?!!» – хрипить вона, і раптом починає виштовхувати з себе дитя.
Тобто – ви обидва починаєте його виштовхувати, тільки дружина це робить в розгорнутому вигляді, а ти в зігнутому, притягнутий рукою дружини до її грудей, і ледь торкаючись носками підлоги.
«И-и-и-и!» – давиться дружина.
«І-і-і-і!» – дившся ти, оскільки твоя футболка, намотана на білий кулак дружина, віджимає тобі трахею. І через пару таких «І-і-і-і!» у тебе настає асфіксія.
«Тихо, мамочко, не тисніть!» – чуєш ти голос лікаря, але вже туманно і розпливчасто, клюючи мокрим обличчям у вологі груди…
Отямлюєшся ти від поплескування.
«Ну, папаша, вітаємо! – ляскають тебе по плечу. – Ось, приймайте!».
І сунуть в руки щось напів замотанне, те, що кричить і смикається.
І дружина тебе вже не душить, а, навпаки, усміхається. І всі навколо усміхаються, і тільки ти, безсило кладеш це, що кричить, дружині на груди, починаєш зосереджено рахувати. А потім волаєш: – «П’ять! У нього п’ять пальців!».
«У неї!» – кажуть тобі.
І ти кричиш: – «Так! П’ять пальців!», І треш очі, які сльозяться, ваткою. І як відходить послід ти вже не бачиш… Ти, взагалі, вже нічого не бачиш, бо вата та була з нашатире-е-ем !!!
Едуард Рєзник
