Чоловік повідомив Ларисі свою новину в п’ятницю ввечері. Весь тиждень він чекав відповідного моменту і вирішив, що останній робочий день підійде дуже доречно.
До роботи чоловіка у вихідні Лариса стала вже навіть звикати. Грошей, справді, побільшало. Лише… на банківській картці. До жінки із дітьми ці гроші майже не доходили. Чоловік збирав. На що не відповідав, тільки задумливо усміхався. Лариса навіть подумала, що чоловік хоче звозити усю родину у відпустку на море. Але вийшло зовсім інакше.
— Тут така справа, – Костянтин вийшов із ванної кімнати, пройшов на кухню і сів на стілець. На столі вже стояла гаряча вечеря.
— Така справа, Ларисо, кажу.
— Кажи, – дружина сіла навпроти і підперла рукою щоку.
— Іду я.
— Знов у вихідні працюватимеш? – не зрозуміла дружина.
— Ні, від вас йду. Інша у мене.
Ларису наче вдарило струмом.
“Інша!” – І відразу склався пазл. “Ось яка робота була, виявляється, і куди гроші йшли”.
— Ларисо, ти мені речі допоможи зібрати, ти ж краще знаєш, що там треба взяти, – доїдаючи суп і підколупуючи гуляш виделкою, сказав чоловік.
Від такого нахабства всі слова у Лариси загубилися. У голові сумбур. Так хотілося Ларисі ляпнути чоловіка сковородою, тою, що найважча. Сидить, їсть, наче нічого не сталося. Все спільне життя у відрядження чоловіка збирала дружина, пакуючи його сумки чи валізу. Лариса хотіла було обуритися, але своє обличчя втрачати не стала. Піднялася, на ватяних ногах вийшла з кухні.
— Ах, зібрати…, – Лариса схопила найбільшу валізу, з якою вони їздили на відпочинок, відкрила її і завмерла.
— Фу, яка мерзота, як бруд, – подумала вона і почала складати в цю валізу все те, чого хотіла все життя позбутися: банки зі шурупами, старі тапки чоловіка; якісь його пакети, що він роками збирав; поламану парасольку, брудні гумові чоботи, навіть білизну зібрала з кошика у ванній кімнаті (чисте навіть чіпати не стала, дещо й синам пригодитися – решта на ганчірки).
За десять хвилин Лариса пройшлася двокімнатною квартирою і згрібла все, що дратувало, було непотрібним і стосувалося чоловіка. Зібрала. “Бруд” ледве помістився у величезній валізі.
Але дружина хвацько утрамбував вміст, притиснувши всією вагою, і застебнула замки.
Трохи схвильована, розпатлана вона відійшла вбік і пропустила чоловіка до дверей. Він задоволений смачною вечерею, взувся, взяв куртку та випростався.
— Ну, – почав він.
— Дітям не скажеш? – Запитала дружина.
Він зніяковів і тихо сказав:
— Краще ти сама, щоб стресу не було, не люблю прощатися, ти ж знаєш, – чоловік схопив непідйомну валізу, сказав “Ого” і вийшов.
Лариса зачинила за ним двері й лише тоді заплакала. Емоції, які її переповнювали, ринули з очей. І так стало добре. Лариса підійшла до дзеркала. На заплааному обличчі – дві доріжки від туші.
“Змити бруд! З себе, з душі!” – Лариса налаштовувала себе на позитив. – “І нове життя. Чисте, щасливе”.
P.S. Чоловік потім кілька разів намагався повернутись. Спочатку за чистими речами, потім хотів повернутися назад у сім’ю, але Лариса була непохитна. Поміняла замки на двері наступного дня і сама подала на розлучення.
— Немає місця бруду у її сім’ї. Діти повинні в чистоті жити, – жартувала Лариса.
