Щоб ми могли жити!
Мимоволі підслухала розмову військового, який розгублено ступаючи з ноги на ногу, говорив у телефон. «Саньок*, у мене 22 грн в кишені, буду шукати, як дістатись до вокзалу і скільки це коштує, а потім буду шукати потяги, щоб дістатись до частини. Проситимуть, може візьмуть.., буду показувати документи, військовий квиток…» Далі я вже нічого не чула, сумнівів, що можу допомогти – не було.
*Саньок, як потім дізналась, – командувач.
Підказала, як дістатись до вокзалу, знайшла зручний потяг.
Завела розмову… Лежав у госпіталі з черепно-мозковою травмою, зламаною щелепою… підлікувався, віддали документи та потрібно повертатись, як сказали, «вертоліт ніхто не пришле, шукай сам, як дістатись». Його рідної домівки більше немає, селище під Ізюмом. Воює в Донецькому напрямі (хвилюється, чому не у Харківському, бо ж знає там кожне дерево)… Має двох синів 22 та 24 роки, які теж на передовій.
– Зачекайте, я зараз повернусь!
– Нічого не потрібно, я буду тікати!
– Будь ласка зачекайте! – зайшла на роботу, взяла кошти, печиво. Повертаючись не побачила його і вже розхвилювалась, що він пішов. Але, то просто форма гарно допомагає маскуватись, він неподалік стояв біля дерева, знову розмовляв із Саньком…
– Вона несе мені печиво і гроші, це жесть, хіба я таке заслуговую. Вона мене побачила, допомогла, а тепер ще й нагодувати хоче…- і сльоза покотилась по його вустах..
– Будь ласка, візьміть! У мене брати, близькі воюються, я допоможу вам тут, а їм там. Це найменше, що я можу зробити. – в серці тримала величезну подяку, кожному, хто нас боронить.
На тій стороні слухавки командувач подякував і передав – «Перемога здобувається у бою, на передовій. А кується вона в тилу» – ви б чули з якою енергією і вдячністю цивільним це було сказано.
– Без вас у нас не було б можливості працювати і жити!
– Я буду пам’ятати вас усе своє життя… І буду **ашити, **ашити, щоб ви могли жити – сліз та емоцій він вже не стримував.
– Дякую!
– Дякую, вам! Куплю собі знеболююче і буду їхати, потрібно вас захищати…
Як багато хотіла я ще сказати, але ком в горлі узяв верх…
Сльози текли самі, як лише зайшла за ворота будинку, а потім ще, при кожній згадці цієї історії…
Дякую, вам, ЗАХИСНИКИ!
