Молодий російський військовослужбовець догулював свою відпустку. Вранці він неквапливо потягнувся в ліжку і з задоволенням згадав, що він удома, згадав як тішилася військовими трофеями його кохана дружина.
Його підірвав із ліжка крик дружини. Не прокинувшись остаточно, він вивалився зі спальні у вітальню і завмер у дверях. Посеред кімнати на килимі лежало тіло сина. Мертвого сина зі зв’язаними білою ганчіркою за спиною руками. З кульового отвору в потилиці повільно випливала кров. Поруч у глибокій непритомності лежала дружина солдата.
Солдат одразу впізнав позу, в якій лежало тіло, але не міг повірити своїм очам. Він чітко пам’ятав, що залишив тіло того хлопця точно в такій же позі. Але воно лишилося лежати там. У підвалі. У Бучі.
Поки дружина залишалася непритомна, він тремтячими руками загорнув тіло в килим, виніс на заднє подвір’я і поклав у сараї. Дружину він зміг переконати, що їй наснилося, а син ночує у її батьків.
Дружину він переконав, а як бути зі своїми переконаннями?
Як? Як тіло могло опинитися тут? У такій же позі? Такий же одяг?
За тисячі кілометрів через кордон. Відповіді він не мав. Він добряче напився і заснув.
Вранці його знову розбудив несамовитий крик дружини. На килимі, на тому самому місці, в тій самій позі, знову лежав його син. Цього разу дружина залишилася притомною і забившись у куток просто вила від жаху. Солдат повторив весь вчорашній процес і поклав згорнутий килим поруч із вчорашнім, абсолютно ідентичним килимом. Зазирнути у вчорашній килим він не наважився.
На ранок усе повторилося. Дружина, вже повністю сива, відчайдушно дивилася на мертву дитину. Переступивши через тіло, солдат пішов на кухню, залпом випив склянку горілки і набрав свого старшину по взводу.
У трубці зазвучало п’яне мукання.
– Ти що з учорашнього дня п’єш? – спитав солдат.
– З першого дня приїзду, – промимрило у слухавці. – Привіз дружині блендер, ну ти пам’ятаєш, штука така біла її по телевізору в рекламі показують постійно.
Трубка икнула і замовкла.
– Ну? – нетерпляче вигукнув солдат.
– Що “ну”? Ти все одно не повіриш, – огризнувся старшина.
– А ти спробуй, – просичав солдат і серце його завмерло.
– Дружина відкрила кришку, а там дитячі пальці. Розумієш?!? ДИТЯЧІ ПАЛЬЦІ! І скільки б я не позбавлявся від них, щоразу відкриваючи кришку, я знаходжу там відрізані дитячі пальці.
Солдат повісив трубку, повернувся до кімнати і здригнувся. У кімнаті на дивані сидів незнайомець у розкішному костюмі. Закинувши ногу на ногу, він кінцем черевика практично торкався тіла дитини, яка так само лежала на килимі. Дружина в кутку вже навіть не ридала, а приголомшено переводила погляд з незнайомця на чоловіка.
– Ти хто? – здавлено запитав солдат.
– Красивий килим. Трофейний? – Поцікавився незнайомець. – Ну ти вже сам здогадався, хто я, – відповів чоловік і посміхнувся.
Від цієї посмішки солдатові захотілося вирвати собі очі, щоб більше ніколи не бачити її ще раз.
– Чи ти чекав мене з хвостом та рогами? – Продовжував незнайомець.
– Я, мабуть, сплю, – прошепотів солдат.
– Ні, ти просто помер. Там же, під Бучею, – якось буденно відповів чоловік у костюмі і, виходячи з кімнати, підбадьорливо поплескав солдата по плечу.
– І надовго мені цей проклятий день бабака? – Прошепотів солдат і впав на коліна, став завертати тіло сина в цей уже ненависний килим.
– Ненадовго, – кинув через плече Диявол, – всього лише НАЗАВЖДИ…
Denys Vinnik
