Цей супер життєвий допис зрозуміє тільки жінка!
Гумор та позитив

Цей супер життєвий допис зрозуміє тільки жінка!

Прокидаєшся ти вранці, трохи недосконала, але цілком придатна. Худенька, але з цицьками, волосся біля коріння не профарбоване, але так навіть природніше, гарніше. Тягнешся ручками до чоловіка свого, теж, звичайно, не Ален Делон, але в якихось ракурсах навіть кращий, брутальніший. І так ось поцілуєш його в щетину і думаєш: як же добре все! — а тут і собачка прокинулась, хвостиком махає, по паркету кігтиками цокає, натякає, що настав час їй і попісяти. На вулиці теж краса — дощ, сніг, гівно, якусь дитину, яка плаче, в садок ведуть, а ти дивишся на собачку, що присіла, і знову радієш: як добре, що свої вже виросли, самі до школи, самі зі школи, щастя ж!

Повертаєшся додому, а там уже й кава встигла, як добре, думаєш, що тоді в АТБ три коробки фільтрів купили, щастя ж! І таке щастя щоранку днів приблизно двадцять на місяць випадає.

А потім раптом — бах, і все… все! Числа приблизно двадцять першого телефон з сумом повідомляє: перший день ПМС, Ганно!

І… розплющуються очі. На все. І немає від цієї правди спасіння. До двадцять восьмого точно немає. Тому, що не треба, не треба більше цієї брехні, самообману, мішури цієї глянсової – вистачить!

Прокинулася вона. Башка не фарбована, лінива, страшна, стара, як піпець, а все туди ж. І жирна до того ж. Собака розпущена, теж жирна, з пащі смердить, хоч святих винось, скаче тут. Якого хріна вона взагалі тут? Хто її завів? Діти! А навіщо? Погратися! Вони погралися, а ти щоранку з нею прешся! У сніг, у дощ, у гівно! І цей ще лежить. Лежить він тут! Адже навмисне лежить, видно ж по ньому, що задумав підлість. Не хоче з собакою гуляти, прикидається, що спить! А як йому, з іншого боку, не вдавати, якщо поряд з ним щодня таке? Дурепа жирна, з непрофарбованою головою і собака смердюча, теж жирна? Як це витримати, щоб не впасти у летаргію?

Ну, гаразд, хоч на вулиці нічого не змінилося — війна з довкіллям йде добре. Дитину якусь у сад тягнуть. Так йому й треба, хай сидить там. Хочеться прямо підійти і сказати: чрнр ти репетуєш, хлопче? Не зрозумів, куди потрапив? Ти в дупу потрапив, ясно?! І марно кричати, нікому ти тут не потрібен, так само, як і я! У ліфті ридаєш уже, від жаху того, що відбувається, від безсилля і мороку.

Вдома цей, з кавою. Каже, як добре, що тоді в АТБ три коробки купили. А ти так вкрадливо:

— Може, краще про щось інше поговоримо?

— Про що?

— Ну, розкажи мені краще про Таню Іванову. Як ти був у неї закоханий?

— Я тоді у школі навчався.

— А ти все одно розкажи, мені дуже цікаво! — і дивишся так, трохи з презирством, спідлоба.

Ну, доводиш його потихеньку, слово за слово, ніхрена не зроблено, ранок пройшов у скандалі, і ось ти вже за кермом, до школи за дитиною їдеш.

І тут зовсім випадково, нічого, як кажуть, не віщувало, тебе підрізає якась безвідповідальна нікчема з київськими номерами. Здавалося б, плюнути та розтерти! Але не в ці дні, не з двадцять першого по двадцять восьме. Ти паркуєшся біля школи, руки тремтять, ти зовсім розчавлена ​​життям: тебе не поважають на дорогах, ти жирна, а твій чоловік любить Таню Іванову.

І тоді ти підіймаєш очі і бачиш перед собою напис — “ПРОДУКТИ”. Ти йдеш у “ПРОДУКТИ” і купуєш шоколадку “Мілку”, в якій для більшої калорійності вставили печиво. І ще “Нутеллу”, добре, якщо вона в тих “Продуктах” десь біля вікна стояла і підморозилася. Береш ще пластикову ложку, сідаєш у машину, їсиш “Мілку” і замерзлу “Нутеллу”. Пластикова ложка швидко ламається, тоді “Нутеллу” можна їсти ключем. І якось… відпускає.

Анна Козлова