Навіщо потрібні стосунки, в яких ми тільки те й робимо, що чекаємо
Натхнення

Навіщо потрібні стосунки, в яких ми тільки те й робимо, що чекаємо

Чекати дзвінка, дивитися на годинник, рахувати хвилини, приховувати розчарування, триматися обома руками за надію, вигадувати виправдання, нашвидку втішатися, щоб знову чекати… Кому взагалі потрібна така любов?

«Слухай, я замерз, поїду, напевно. Іншим разом зустрінемося», – каже білявий чоловік у трубку і має намір пірнути в метро. Зі старої трубки з гучним динаміком чути жіночий голос, який захлинається в істериці: «Я тебе три роки чекаю, а ти п’ять хвилин почекати не можеш!» Білястий знизує плечима, суне телефон в кишеню пальто і йде до переходу, відмахуючись від перших колючих сніжинок.

Жити очікуваннями важко. Це, може, одне з найгірших випробувань. Тому в повсякденному житті ми намагаємося його всіляко уникати. Замовляємо продукти з доставкою додому, щоб не стояти в черзі. Освоюємо «держпослуги», щоб за версту обходити місця, повні «мені-тільки-запитати» дамочок. Оплачуємо онлайн все, що можна, – від телефону до квитків на море. Бережемо свій час, плекаємо, цінуємо, намагаємося витрачати економно і лише на те, що приносить задоволення.

Інша справа особисте життя. Там прямо девіз: ніякої економії і побільше надриву! Є у нас така національна жіноча забава – чекати чоловіка. Місяцями, роками, поки не набридне, а набридає рідко. Звідки ми його чекаємо, з якої такої війни?

Ну як звідки?

У нього ж «все складно».
І криза у нього – то середнього віку, то середнього зросту, то фінансова, то екзистенціальна.

І купа невідкладних справ, непередбачених обставин і інших «не».
І він, на жаль, «важка людина», до якої потрібно пристосуватися.

І ще він, звичайно, «поки не готовий». І його, безумовно, «можна зрозуміти».

Він надовго пропадає, нічого не пояснивши. Потім раптом виявляється, влаштовує день або тиждень свята, а потім знову обдає холодом і зникає – щоб увірватися в ваш сон із загадковою есемескою: «Ніч… Думаю про тебе… Спиш?» Іноді пристрасно просить вибачення. Іноді похмуро мовчить, ніби натякаючи на глибокі внутрішні переживання. А найчастіше взагалі не париться. Запізнилася на п’ятнадцять хвилин? Ну я пішов, бувай. Він же цінує свій час.

Ви постійно зайняті ним – навіть в його відсутність. Чекаєте, чи подзвонить? Ворожите, чи залишився він задоволений останнім візитом і особисто вами? Страждаючи від малодушності, відправляєте повідомлення в усі месенджери (а що якщо він зніс вайбер і тепер у нього тільки воцап?) І щомиті перевіряєте – прочитано?

Ви не будуєте власних планів або готові їх в будь-який момент скасувати – раптом він подзвонить саме сьогодні. Ви вічно насторожені. Вам неясно, що це за стосунки, яким є їхній статус і чи є у них перспективи. Хто ви йому взагалі – дівчина, подруга, сеks-партнерка?

А його улюблені слова – «Мене все влаштовує» та «Я тобі нічого не обіцяв». Не бреше, до речі. Це не його війна. Ми самі вплутується в такі стосунки, як у виснажливі безглузді бої. Сподіваємося дочекатися, взяти противника змором. Взяти змором – це ж так романтично!

З усіх залів світу мені найменше подобаються зали очікування. Навіть білі, нові, сучасні і всяко «ві ай пі» – всі вони якісь незатишні, холодні. Це тому що сама атмосфера очікування тяжка. Люди, звичайно, намагаються відволіктися – почитати книгу або фейсбук, подивитися закачане в Айпад кіно, подрімати, підклавши під голову сумку, випити черговий стакан кави з чергового паперового стаканчика. Але час ніби встає стіною і застигає, а всі дії втрачають сенс.

Очікування поглинає без залишку, воно ревниво і не дозволяє відволікатися.

Стосунки, в яких ми постійно когось чекаємо – це той же нескінченний зал очікування. І виходу з нього тільки два.

1. Не чекати. Тобто жити своїм життям. Не влаштовуючи істерик і урочистих розставань, зусиллям волі змістити акцент з чоловіки на себе. От є у вас робота, друзі, кіт, курси вокалу, мрія поїхати до Ісландії – прекрасно, ними і займайтеся. Краще в Ісландію, ніж в сотий раз перевіряти телефон. Поступово вам сподобається – це ж ваше життя, єдине і тому прекрасне. Якщо він раптом прокинеться і захоче його з вами розділити (а таке частенько трапляється, хоча я і не хочу нікого обнадіювати), нехай телефонує, домовтеся.

2. Не чекати. Тобто рвати раз і назавжди. Без умов і прогинів. Повертати собі власний час замість того, щоб безцільно його вбивати.

А хороших, потрібних людей зазвичай не потрібно чекати. Вони з’являються як раз вчасно.